10 клас. Урок-спектакль «Новаторство поезії Волта Вїтмена. Збірка «Листя трави»». Фрагмент
Нещодавно закінчилася Громадянська війна. Невеличке кафе в Брукліні. На вході афіша: Містер Волт Вїтмен запрошує шановну публіку на свій поетичний вечір, де читатимє вірші зі збірки «Листя трави».
Біля кафе зупиняються два молодики.
Том. Що там пишуть? Це що, запрошення на розпродаж?
Білл. Ні, запрошення на слухання віршів якогось Вітмена. (Читає) «Листя трави». Білле, ти колись бачив у трави листя?
Сміються.
Том. Ні, не бачив, підемо послухаємо, може ми не все знаємо про траву?
В залі тіснява. Тут ті, хто буває щовечора і люди, яких називають зіваками, цікаві, журналісти, студенти.. Том і Білл знаходять собі місце біля сцени.
Том. Питає у сусіда. А хто він такий, Вітмен?
Перший глядач. Політик.
Другий глядач. Неправда, він журналіст, редактор «Дейлі Ігл».
Третій глядач. Він колишній шкільний учитель, потім ще в друкарні працював.
Перший глядач. Точно знаю, що воював він.
Білл. Тихіше – ось він і сам.
Повільно, обводячи поглядом зал, входить чоловік з бородою, років сорока п’яти, одягнений просто і недорого.В руках збірка поезій.( Так повинно було б бути, якщо б ми дійсно перенеслися у часі. В нашому випадку – це учень, що виконує роль Вітмена).
Журналіст. Містере Вітмен, це правда, що вас колись звільнили з роботи за цю аморальну книгу?
Вітмен. І в чому її аморальність? Чи не в тому, що вона просто незвична?
Журналіст. А це правда, що її перше видання ви набирали в друкарні самі і за свої гроші?
Вітмен. Так, все це правда.
І Студент. Містере Вітмен, ось я взяв почитати вашу збірку, але почав дивуватися з першого рядка і з першого погляду: нічого схожого на звичну будову з чотирьох або восьми рядків, а рядки інколи такі довгі, що ви їх змушені переносити. І ви зовсім не дотримуєтесь традиційного віршування.
ІІ Студент. А ритм, поетичний ритм, він теж не потрібний? І рима зайва?
Вітмен. Я відкинув римований і білий вірш. Білий вірш особливо мені бридкий, але ритм я визнаю; не зовнішній, регулярний і розмірений: короткий склад, довгий склад – короткий склад, довгий склад, - як хода кульгавого; така поезія мені чужа. Морські хвилі викочуються на беріг через рівні проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, а проте і в рокоті хвиль, і в шелесті вітру між дерев є чудовий ритм. А який би він був монотонний, як стомлювався б від нього слух, коли б він був правильний! Саме цей різновид мелодії і ритм я намагався вловити.
І Студент. Так ви остаточно відмовляєтеся від традиційних поетичних розмірів і прийомів?
Вітмен. Так, я вважаю, що вони заважають ясному вираженню думки. Окрім того, я вважаю, що наша молода нація вимагає іншої поезії – нечуваної не лише в Англії, а Європі взагалі.
Журналіст. Ваша книга – суміш пишномовності, самохвальства, нісенітниці і вульгарщини!
Вітмен. Я чув, що її називали чумною і заразною. І з ринкової точки зору я цінуюся невисоко. Один з письменників, якому я надіслав примірник цього видання, навіть кинув її у вогонь.
Журналіст. І є за що: ви там тільки про себе і пишете. «Поема Волта Вітмена, Американця»! «Волт Вітмен»!
Вітмен. В наступному виданні я планую назвати цю поему «Пісня про себе».
Журналіст. Я ж казав!
Том. Це ви так себе любите?
Вітмен. Я про все сказав у своїх віршах.
Волт Вітмен, космос, Манхеттена син,
Буйний, дорідний, чуттєвий, їсть, п’є і народжує,
Не сентиментальний, не ставить себе над чоловіками чи жінками чи осторонь їх,
Однаково сором’язливий та безсоромний.
Геть замки з дверей!
Геть з одвірків двері самі!
Хто зневажає іншого, той зневажає мене,
І все, що зроблено й мовлено, повертається врешті до мене.
Крізь мене натхнення, наростаючи, рине бурхливо, крізь мене – потік одкровення.
Я називаю пароль одвічний, я знак даю – демократія,
Клянусь, я не прийму нічого, що порівну всім не припало б!
(переклад Л.Герасимчука)
Білл. Це взагалі не вірші, а просто мовлення. Так і я можу!
Вітмен. В тому ваша помилка, що ви сутність поезії змішуєте з формою, з вишуканістю рим і ритмів. Моя ж поезія - це мова простих американців, таких, як я. Я відчуваю те ж саме, що й ви, я пройшов той самий шлях, що й ви, я один з вас, тому в моїх віршах мій портрет - це і портрет простого американця. Всі мої автопортрети складають портрет нації і епохи. У мене є лише один центральний образ – узагальнена людська особистість, типізована через самого себе, моє поетичне «Я» перетворюється в інших людей і навіть у явища природи.
І студент. Я читав ваші вірші. Ви знаєте, ставити запитання, як ви робите в своїх віршах, і самому відповідати на них - це ще півбіди, але постійно звертатися до читача, знаючи, що він вас не розуміє… Чи не безглуздя?
Вітмен. А може, назвемо це оригінальністю, своєрідністю моїх поезій?
ІІ Студент. А те, що ви, на відміну від інших поетів, оспівуєте замість юності, яка так швидко минає, зрілість, це теж слід вважати своєрідністю?
Вітмен. Саме так, юначе.
Том. Може ви просто писати нормальні вірші не вмієте?
Сміх у залі.
Вітмен. В молодості я писав вірші в стилі Едгара По, навіть публікував їх. В моїй збірці ви можете знайти вірш «О капітане!», написаний за традиційними законами віршування, хоча цю форму я вживаю дуже рідко.
Журналіст. Чому ви весь час змішуєте людей, предмети, явища, звуки? Все це об’єднується в якихось незрозумілих комбінаціях. Речі з істотами, «спів пташок» поряд із «гучним реготом», слів багато таких, що в віршах не вживають – просто каталоги предметів, речей і явищ!
Вітмен. Так, саме так я і називаю цей прийом – каталог! Насправді, створення цього каталогу підкоряється залізній логіці: різноманітні звуки – не хаотичний гомін: вони складаються в картину неосяжного Всесвіту, який живе повноцінним життям. Я поєдную «високе» і «низьке», тому що це також ознаки життя, вони для мене прекрасні! В моїх поемах немає сюжету, його заміняє техніка монтажу образів, видінь, вигуків, монологів, які є результатом імпровізацій під впливом випадкових вражень.
Том. Білле, щось я вже нічого не розумію.
Білл. Твоя правда, Томе. Якщо його освічені не розуміють, то нам з тобою навряд чи це вдасться.
Том. Білле, а як ти гадаєш, його колись визнають?
Білл. Ну, не знаю. Якщо і так, то не так швидко, як хтось бажає. (Сміються).
Учитель. Визнання американських і англійських критиків прийшло до Вітмена у 1871 році після п’ятого видання збірки “Листя трави».
|